Майстер кольору ВОЛОДИМИР ПАТИК

"Щасливий той, хто може співати душею чистою і відкритою. Треба вміти знаходити радість у всьому: у небі, у деревах, у квітах. Квіти квітнуть всюди для всіх, хто лише хоче їх бачити" - ці слова А. Матісса мають таке ж відношення до Володимира Патика, виражаючи його творче кредо з найприскіпливішою повнотою художника іншої мистецької генерації, одначе такого ж життєлюба, закоханого у світ природи, людину, гру барв. З корифеями живопису його єднає подиву гідна працелюбність. Він малює постійно, повсякчасно, за будь - яких обставин. При цьому всі інші житейські турботи відступають, лишаючи чистий простір для творчого процесу.

Повернувшись недавно із Франції, Патик під враженням від побаченого, натхненний малярськими шедеврами, створив чимало нових полотен, в яких з такою ж динамічною напругою сяяли чисті барви, що затримують в собі цвітіння світла, сонцем пронизаної природи і його заразливого радісного почуття.

Монмартр 

1995, 65*81 см

У Францію він їхав уже сформованим художником, з немалим творчим доробком, вихованим в основному на французькій культурі, бо навіть у досить складних обставинах суспільно – політичного і художнього життя 50 – х років, коли Патик закінчував Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, він уже був знайомий з творчістю видатних французьких митців XIX – XX століть. На той час така обізнаність в атмосфері повальної заборони і гнітючого переслідування автократичним режимом можна б вважати подвигом. Караючу руку цього режиму він не раз відчував на собі, тривалий час несучи ярлик формаліста.

Не один талант був розчавлений, загублений таким ідеологічним пресом. Патика рятував всеперемагаючий оптимізм і ні з чим незрівнянне, могутнє бажання творити. Львів для цього був спонукуючим середовищем і, на той час в Україні, особливим мистецьким центром, не вихолощеним нав’язаною бездуховністю. Тут ще творили художники, які здобували освіту в Парижі, Кракові, Варшаві, тісно зв’язані з новими мистецькими явищами Європи, які могли впливати, незважаючи на жорстокість офіційного «недремного ока», на творчий процес. Серед них виділяється могутня постать Романа Сельського, виняткового живописця і педагога, який заклав львівську школу живопису й виховав чимало талановитих колористів, до яких належить і Володимир Патик. І хоча він закінчував інститут по класу славного закарпатського художника Йосипа Бокшая, все ж згодом упродовж чотирьох десятиліть підтримував тісні товарисько – творчі контакти з Романом Сельським. Його виняткова ерудиція, всебічне знання складних процесів сучасного світового мистецтва, жива реакція на талановиті явища, невтомність у праці і при тому чарівні людські якості притягували до нього молодих людей, жадібних до пізнання незвіданих таємниць загадкової творчості. Тут пізнавалися пленер і досвід імпресіоністів, їх теорія колоризму й технічних навиків, глибинна сила титанічних композицій Сезанна, нервовий неспокій фактурних напластувань і бентежних кольорових сполучень Ван Ґоґа, чистих барв, як еквіваленту світла, Гогена та творчість цілої генерації великих митців XX ст.

Зів’ялі квіти

1987, 73* 60 см

Серед цього суцвіття творчих особистостей нелегко було зважитись на самостійні кроки, проте завжди думалось про щось значне, ставились проблеми, які необхідно було вирішувати, і вирішувати тими засобами, які споконвіку були тривіальними в руках художника. З них необхідно було викресати те, що підказувало життя, яке неймовірно ускладнювалось і мінялось, бо світ шукав нових форм соціального буття. Це відчувалось в умовах безпросвітності, в якій перебувала країна, і до безглуздя спрощеного духовного життя. У такій спримітизованій атмосфері живе почуття і яскрава думка активно переслідувались і нетайно викорінювались. Натомість торжествувала вбога й пережована посередність, яка вирівнювала вбоге суспільство на зразок покірної отари.

Такі обставили кидали Патика увсебіч. Соцреалізм ним розумівся як естетична уніформа, яку силоміць натягали на кожного творця і яка омертвіло паралізувала творчі можливості, гамуючи духовні злети. Після інституту, роблячи перші творчі кроки, Патик підпав такому всепроникливому тиску й таким же форсованим випробуванням.

І хоча його творчі пошуки на початках мали досить несміливий характер, все ж вони насторожу вали, розцінені як зухвалий непослух. Патик не відступав. З настирливістю впертого неофіта він шукав своєї стежки в мистецтві, своєї заповітної теми, яка б виражала його особистість, його сутність як Митя.

Він намалює чимало краєвидів Підльвівщини, Карпат та Криму і згодом зрозуміє, що рідна земля є для нього найнеобхіднішим об’єктом для роздумів, печальних і просвітлених. Кожне покоління говорить про землю  своє слово, Вильне й натхненне, мотивуючи таку прив’язаність насамперед патріотичними почуттями і роз думами про долю країни та її людей, бо одне з другим є нероздільним. Так він сприймав творчість С. Васильківського, О.Новаківського, І. Труша, так врешті розкривались сонцесяйні картини імпресіоністів , величаві епоси Сезанна або ж безмежна жадоба до життя землі, дерев, квітів у пристрасних творах Ван Ґоґа. У цьому багатстві творчих пошуків затамовувалось різноманіття проявив щирої і глибокої любові до рідного краю. Краєвидом виражалось саме це велике почуття , і в цьому жанрі, як в жодному з інших, втілювавсь рівень духовної культури країни, особливості поетичної краси, притаманність національної своєрідності. Пейзаж по суті є візитною карт кою країни, бо, за словами французького критика XIX ст. Жюля Кастанярі, «за допомогою краєвиду мистецтво стає національним, знаходить свій суттєвий характер».

Дусанівські поля 

1985, 81*100 см

Осінь на Чорногорі
1987, 112*82 см

У своєму пізнанні природи і людини художник шукав відповіді на все ширші запити у вирішенні творчих проблем, бо чуттям непересічного митця він вловлював необхідність опрацювання якихось нових форм зображення світу, особливо в тих складних умовах, в яких жив. Обнова творчого методу, як і творчого мислення, розуміння новаторських пошуків, насамперед у краєвиді, що не терпить навіть тимчасового призупинення неминуче потрапила б у конфлікт з офіційними комітетами культури, як це дійсно мало місце, коли молодий Патик привіз з літнього перебування в Криму ряд світлом і сонцем наповнених краєвидів. Сьогодні лише викликає здивування: що ж крамольного можна було зауважити в тих ще не зрілих роботах? Але це був вираз атмосфери часу!

Поїздки стали для Патика необхідністю. Він об’їздив майже всю Україну, в Карпатах буває щорічно взимку чи влітку, їздив далеко на північ, до Мурманська, малював у Прибалтиці, Сибіру, Середній Азії...

І всюди його захоплювала краса природи, люди та їх заняття. Малюючи, він не сковував себе ніякими правилами, обмеженнями, пересторогами. Саме так вироблялась живописна система й особливий, темпераментний, сильний патиківський почерк, за яким пізнаються лише його твори. Він малює, декоративно напруженими яскравими фарбами, подекуди навіть різкими, вдаючись до контрастів червоного й зеленого, оранжево – жовтого і синьо – фіолетового, червоного й білого для посилення тривожності, світлом і напруженим ритмом фактурних мазків передаючи всю складність викликаних почуттів.

У пошуках свого власного стилю, ступивши на шлях самостійних творчих шукань саме тоді, коли відчувалась криза в радянському мистецтві, а на Заході по закінченні війни знову з’явились тривожні симптоми нових – холодної і реальної – воєн, він заглибився у вивчення давнього українського мистецтва. Його захоплювали таємничі знаки писанок, ікона, фігуративна народна різьба – «Розп’яття», Страждальні Христи, народна картина, кераміка – все, в чому приховувалась невичерпна духовність і творча самобутність рідного народу. З часом це його спрямування набирало все більшої цілеспрямованості й навіть полемічної загостреності у відношенні до тодішньої дійсності, оскільки це були застійні часи, розгул переслідування дисиденства. Села у творах Патика – чи з Придніпров’я, чи з Бойківщини – насторожені і притихлі, зубожілі й нескорені, виглядали загнаними у безвихідь притулком української ментальності. В них чи не найповініше розкривалась вся соціальна сутність тодішнього ладу – уярмлене й приречене село гинуло, у безнадійному згасанні зберігаючи оспівану в піснях поетичність й чарівну національну неповторність. Намальовані ним деякі села вже не існують і збереглись лише на його полотнах: покинуте село Трушівці, Погорільці, Шульгівка, спалений вітряк у Вільхо ватці, щезаючи гостроверхі, мов готичні собори, бойківські стріхи…

Переборюючи власний біль і тугу за втраченими скарбами, Патик у своїх краєвидах не згущує драму, а навпаки, розкриваючи образ у всій його красі, гармонійно чистими барвами відтворює ту енергію і надію, які збуджують наші думки і почуття. Світ, який створює митець, стає нагадуванням того, чого нам так бракує в житті, що може підняти натиск наших розумових і фізичних сил.

Оксана
1974, 89,7* 70 см

Митець достатньо швидко реагує на всі явища в житті, його хвилюють зміни, які так блискавично здійснювались в країні, тривожить майбутнє – у всьому він іде в сучасному ритмі.

Володимир Патик працює надзвичайно багато, вдаючись до різноманітних технічних засобів, - раніше до мозаїки, фрески, проте найбільше – до олійного живопису, пастелі, різнорідних графічних засобів. Останнім часом головну формотворчу роль у мистецькій манері майстра відіграє чистий колір, що підвищує емоційну чутливість картини і підкреслює декоративне вирішення композиції. Натхнення для творчості Патик здобуває, звертаючись до народного мистецтва, а також до всього ходу історії мистецтва. Йому близькі українська ікона і тосканські примітиви, ровенські мозаїки і живописці італійського Проторенесансу, Рембрандт і Пікассо, Делакруа і Моранді. Його живопис ніколи не був відірваним від реальності. Надзвичайно емоційний, схвильований, інтелектуально поглиблений безпосереднім відчуттям прегарної природи, здорово – чуттєвий, ніколи не приземлений, живопис Патика, таким чином, наділений хвилюючим змістом. Світ у своїй багатющій реальності є дорогим для художника, і його відтворювати, пропускаючи крізь призму власних хвилювань і творчих пошуків, є для нього великим щастям.

Соняшники
1988, 71*60 см.

Патик – оптиміст, наділений рідкісним здоровим відчуттям, що виражено в його творах. Міцний зв’язок з рідним середовищем, причетність до народних джерел, що він завжди підкреслює, гарантує йому осібний шлях в мистецтві.

В. Овсійчук, доктор мистецтвознавства, професор, лауреат премій ім. Т. Шевченка

Матеріали з видання Майстер кольору ВОЛОДИМИР ПАТИК, малярство. Видавництво ТОВ "Пленер" Львів, 1997 р.

(Титульне фото - Осінь у Ямпі, 1987,73*92 см)