Ювілей презентації. Завіса "Парнас" Генрика Семирадського у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької.

"

120 років тому, 13 січня 1901 року, глядачам львівської опери, була вперше продемонстрована куртина "Парнас" Генрика Семирадського, після показу опери "Вербум нобіле" Станіслава Монюшка . Кожний присутній дістав друкований примірник з описом сюжету нового твору Генрика Семирадського. 

Хоча урочисте відкриття Опери відбулось 4 жовтня 1900 року, оздоблювальні роботи продовжувались ще деякий час.Зокрема, парадна завіса "Парнас", була замовлена у 1898 р. Опісля переговорів, узгодження змісту і сюжету завіси ( і гонорару 15 000 зл.р) художник у 1899 - 1900 рр. сумлінно виконав замовлення.. Великий розголос і зацікавлення новим твором митця не дозволили вислати завісу відразу до Львова на відкриття театру.

У червні 1900 р. вона експонувалась на виставці у залі "Акваріум" у Римі, а у вересні була виставлена у варшавській "Захенті". Лише восени (за різними даними 16.10 або ж 16.11)  завісу привезено до Львова, де виникла проблема її монтажу на сцені, бо мала розмір 6Х9м, а отвір сцени - 9Х11,5м. Отже, бракувало достойного обрамлення.Бордюр шириною півтора метра виконав Станіслав Ясенський, використавши в розписі клейову живописну техніку.

Під час I світової війни і до 1930 р. куртину, заради збереження і забезпечення їй постійного догляду, було перенесено до  Промислового музею (нині НММШ), де вона перебувала на експозиції.

Від повоєнних років і донині парадна куртина "Парнас" Генріха Семирадського милує око відвідувачів Львівської опери. Вона і далі перебуває в лоні театру, але у 1967 р.,

за рішенням Міністерства культури УРСР, була передана на баланс Львівській картинній галереї (нині Львівська...). Фахівці - реставратори галереї здійснюють відповідний догляд за нею.

А про сюжет, алегорії,символи, які художник вклав у свій шедевральний твір, ми поговоримо  під час екскурсії,на яку запрошую

Підготувала Христина КАШЕЦЬКА.

Джерела:

1. Юрій Смірнов. Львівська опера. Путівник. Львів - 2014. (с.16 -17)

2. Ямаш Ю.В. Архітектура Львівської опери/Юрій Ямаш. - Львів:Простір - М, 2020. - 152 с. (с.83 - 87)

3. https://opera.lviv.ua/zavisa-parnas/

ЩАСТЯ МАРІЇ ЛІЩИНСЬКОЇ

23 липня 2002

Газета „За вільну Україну”

Культура/Мистецький родовід

Щастя Марії Ліщинської

Батько Омелян Ліщинський з сином Любартом.

У Львівському Національному музеї відкрилася художня виставка Ліщинських: батька – Омеляна Ліщинського (малярство) і сина – Любарта Ліщинського (жіночі прикраси – на шию). Послухавши, хто говорив, оглянувши виставку, я випадково став учасником розмови родичів і знайомих Ліщинських – про батька і сина. Тим паче, що, як виявилось, вдовою Любарта Ліщинського була пані Марія, з якою я познайомився тридцять років тому. Випадок до випадку – і я сиджу в батьківському помешканні Ліщинських – аби ознайомити вас, шановні читачі, з історією пам’яті. Пам’яті про батька (маляра) і чоловіка (реставратора, високоінтелектуальну людину). Пам’яті, висловленої серцем Марії Ліщинської, дружини і друга Любарта.

 - Отож розкажи мені про Любарта.

 - Запальний. У своїх діях. У своїх захопленнях. Любарт безмежно любив Львів. Прибігає додому – і з порога: „Чи ти собі уявляєш, я кожного вечора ходжу вулицями Львова? Такої краси нема більше ніде”. Іншим разом: „Ти собі уявляєш: вони валять старий будинок” – „Завжди це роблять зі старими будівлями”, - відказую. „Так, але там колись грав Ліст! Ти чуєш? Ліст грав. Як вони можуть, ну, як вони можуть?”

 - Звідки в Любарта така закоханість у Львів? Як він прийшов до реставраторства? До мистецтва?

 - Любартові було дев’ять місяців, коли померла його мама  - Мирослава. А батько – Омелян Ліщинський, художник, несамовито любив сина. Навіть не одружився, щоб, по суті, всього себе передати синові! І ти знаєш, так сталося. Батько змалечку брав Любарта на вечори, чи посиденьки, чи просто відвідини митців. Завжди – Любарт при ньому. „ Я сидів під п’єцом, - розповідав Любарт. – Мені дали альбом, а самі балакали”. Боже, так як він знав місто, так ніхто не знав.

 - Коли Ви побрались?

 - 1973 року.

 - Як познайомились?

 - У товаришки на уродинах. Я почала співати „Лелеченьки”. А Ліщинський стояв біля холодильника і так помалу –помалу почав підспівувати...Дуже любив, як я співаю. Любарта тато привів до польського театру.

 - А що, Ліщинські – з поляків?

 - Ні....І він туди ходив фактично 25 років. Навчився гарно читати поезію, розумітися на ній. І це навчив його Збігнєв Хшановський. Знаєш його?

 - Знаю, трохи працював з ним у одній редакції на телебаченні.

 - Творчі зв’язки мав з литовськими реставраторами. У Литві його добре знали. Упродовж 18 років ми відпочивали в цій прекрасній місцевості. За три роки литовці – люди, м’яко кажучи, стримані, нас вивчили і прийняли. То є народи, щоб дістати в них визнання, - дуже тяжко, але нам допомагала українська мова і пісня. Любарт мав багато знайомих у середовищі реставраторів – у Каунасі, Клайпеді, Вільнюсі...В Каунасі, здається, є Інститут консервації пам’ятників...Коли Україна стала незалежною, Ніщинський ніби був її повноважним представником від Львова. І був з того дуже гордий.

 - З якою метою Любарт поїхав до США в 1991 році?

 - Річ у тому, що коли мама Любарта померла, як я вже казала, від тифу, то просила Ольгу Кузьмович (нині вона у США – працівник газети „Свобода” – Б.З.): „Олю! Забери Любарта до себе!”

   Але політичні, воєнні заметілі не дали можливості пані Ользі це зробити. І лише на початку незалежності дочка патріарха Мстислава (Скрипника) повідомила Ользі Кузьмович, що її похресник знайшовся – він у Львові. Як тільки пані Оля про це дізналась, вона за один день виробила собі акредитацію на Зїзд українських лікарів, що відбувався тоді в Україні, і приїхала до Львова. Так Любарт поїхав до США. Там він побачив кавалок світу. Пані Ольга познайомила його з місцевим мистецьким світом – вона, як бачиш, дуже активна ( я вже про це писав інтерв’ю з пані Ольгою Кузьмович, що публікувалось і газеті „За вільну Україну”. – Б.З.). Любарт разом з пані Олею вели там літературні вечори – Купчинського, Нижанківського.

  Любарт два рази вертався додому, а на третій раз йому не дали такої візи, щоб міг їздити туди – сюди: півроку у США, а других півроку – вдома. Але в 1997 – му це йому вдалося.

-      А ти була там?

 - Так, тричі. Маю у США велику родину. Тершаківці...

-      Будучи реставратором, Любарт займався ще й виготовленням жіночих прикрас? Як це почалося?

 - Знову тут пані Ольга прислужилася. У неї якось розірвалися коралі. І попросила Любарта щось з ними зробити...Полагодив. А через рік любарт уже зробив виставку своїх прикрас у Вашингтоні. Він жив повним творчим життям: відкриття виставок, літературні вечори. Багато читав.

То було кольорово. І раптом в липні 1997 чуємо: рак. Кашель, задуха, астма. У серпні приїхав до Львова, зробив першу свою виставку прикрас у рідному Львові – в галереї „Гердан”. Був щасливий і гордий з того. Боже, який він був щасливий!

Ще раз поїхав до США, дали там йому таку дозу радіації, що аж серце призупинилося. У березні 1998 – го – вернувся. Плакав, як приїхав: „Я приїхав додому! Я вернувся”. 17 червня його не стало. Через місяць (14 липня 1998 року), було б 25 років, як ми побралися. Не дожив.

-      А як дійшли до ідеї виставки в Національному музеї батькові полотна і синові прикраси?

 - То мій зять – Андрій Салюк з моєю Славцею. Дітям вдалось це організувати. Звичайно, з допомогою працівників Національного музею. Андрійко – конкретна, цікава людина. Не йде на компроміси.

-      Знаю його відтоді, як у Політехніці студентське братство очолював...Тепер про батька Любарта – Омеляна Ніщинського, твори якого буквально збудили львівську громаду. І про це свідчать записи у Книзі відгуків.

-      Тато Ліщинський – безмежно добрий і скромний чоловік. Я мала до нього сентименти, як і він до мене. Коли я вродила Славцю, тато Ліщинський стояв годинами під пологовим будинком. Стояв там цілими днями...Хоч у нього було нездорове серце. І все такі гарні картки мені писав. „ Дивак був останнього порядку”, - казали мені про Омеляна Ліщинського. Я завжди відповідала – „Чудовий дивак”. Любарт був для батька „очком в голові”. І через те батько не одружувався після смерті дружини. Скульптор Марія Савка – Качмар подібна до неї, Любартової мами.

-      Знаю її також, писав про неї.

-      І тепер вона приїхала на виставку. І переповіла мені слова батька, коли Любарт зі мною одружувався: „Омелян підійшов до мене і сказав: „Мій син нарешті знайшов своє пристановище. І я за нього спокійний”.

-      А що спричинилось до такого висловлювання?

-      Любарт до мене був двічі коротко одружений. Можливо, він, як і кожен батько, хвилювався за долю сина...Тато Омелян був скромною людиною: талановитий художник, а в хаті ніколи не висіло отут (показує на стіни квартири – власне, батьківської хати Ліщинських. – Б.З.) жодного образу (пані Марія мала на увазі – живописного полотна. – Б.З). Я це все повитягувала після його смерті...То був ангел во плоті. Я його страшенно любила. Він мене завжди дуже підтримував. Коли мого тата ховали, Омелян Ліщинський підійшов до мене і сказав: „Не журися, ти маєш ще одного тата, я тебе ніколи не залишу”.

   Я кажу: такого тата, яким він був для Любарта, - годі пошукати. Від батька до сина перейшло море мистецької інформації, море. Настільки  батько був зацікавлений у Любартовій інтелектуальні      й освіті...У 1986 році помер від інсульту.

 - Дякую, Маріє. Ти, незважаючи на все, маєш бути щасливою. Кожна людина, котра бодай трохи зазнала щастя, - таки щаслива.

  - То правда

Розмовляв Богдан ЗАЛІЗНЯК

Підготувала до публікації в інтернеті Христина КАШЕЦЬКА

Творча зустріч із класом Оксани Олександрівни Матвієнко

У самому центрі Львова, на вул. Гнатюка, 5 знаходиться  Львівська державна дитяча музична школа ім. Богдана  - Юрія Янівського. Щоб туди потрапити – заходимо в браму будинку і піднімаємось на 3,4 поверхи приміщення. На 4 поверсі формується  громадський музей Богдана – Юрія Янівського – українського композитора, піаніста, педагога. Поруч з музеєм -  концертний зал.

В музичній школі ім. Богдана  - Юрія Янівського  працює творчий, професійний колектив, який завжди наповнює цей зал (і не лише) святом. І черговий такий свято – концерт відбувся 18 жовтня 2017.

На творчу зустріч батьків запросила Оксана Олександрівна Матвієнко із своїми учнями – юними артистами сцени. Вона і розпочала концерт вітанням всіх присутніх та представленням свого задуму, закцентувавши, що це родинне свято. Згодом познайомила  присутніх персонально із кожним артистом – учнем, розпочавши з наймолодших учасників.

Всі учні Оксани Олександрівни учасники двох колективів – ансамблів: молодших школярів та старших – останні мають назву «Sempre primo». Над назвою для ансамблю молодших школярів викладачка запропонувала подумати також і батькам і пропонувати свої ідеї, адже всі «серйозні колективи» мають назву – сказала Оксана Матвієнко.

 Окрім кожного учня, слухачі концерту, оплесками привітали представлених модератора, лектора – п.Олену Шупарську та концертмейстра – Людмилу Григорівну Одарченко.

 І ось, Оксана Олександрівна запропонувала гостям послухати, чим діти займаються у свій позаурочний час, наголосивши, що  всі твори, що звучатимуть, вибрані, виключно, за бажанням дітей, позапрограмні.

Розпочалось….на сцені  ансамбль «Sempre primo», у фортепіанному супроводі п.Людмили Одарченко звучить «Ave Maria» Й.С. Баха.

Поміж музичними номерами п. Олена Шупарська розповідала цікаві моменти з психології, педагогіки – приклади, короткі історії, дослідження вчених. Все це було невимушено, у діалозі з залом, дітьми -  артистами.

Усі номери дітей (як і весь задум і його здійснення) викликали у мене захоплення. Насолоду отримала від «Польки – піццікато» Й. Штрауса, вальсу №2 Д. Шостаковича, «O sole mio», «Казки» О. Рибака. Пісню «Я є панночка зі Львова» виконав ансамбль молодших учнів із ровесницею солісткою – вокалісткою. Особисто в мене, сльози зворушення і, знову ж - захоплення, викликала в’язанка стрілецьких пісень: «Ой, у лузі червона  калина», «Їхав козак на війноньку», «Повіяв вітер степовий», «За Україну!», «Гей там на горі Січ іде» - все таке рідне, близьке….Теж гарна, зворушлива  в’язанка українських народних пісень прозвучала перед закінченням концерту.

Оксана Матвієнко на завершення концерту подякувала всім учасникам і гостям.

 Від себе щиро дякую за запрошення. Бажаю натхнення у музично – педагогічній творчості, міцного здоров’я і щоб всі задуми здійснились!

З любов’ю і повагою, підготувала Христина КАШЕЦЬКА

Майстер кольору ВОЛОДИМИР ПАТИК

"Щасливий той, хто може співати душею чистою і відкритою. Треба вміти знаходити радість у всьому: у небі, у деревах, у квітах. Квіти квітнуть всюди для всіх, хто лише хоче їх бачити" - ці слова А. Матісса мають таке ж відношення до Володимира Патика, виражаючи його творче кредо з найприскіпливішою повнотою художника іншої мистецької генерації, одначе такого ж життєлюба, закоханого у світ природи, людину, гру барв. З корифеями живопису його єднає подиву гідна працелюбність. Він малює постійно, повсякчасно, за будь - яких обставин. При цьому всі інші житейські турботи відступають, лишаючи чистий простір для творчого процесу.

Повернувшись недавно із Франції, Патик під враженням від побаченого, натхненний малярськими шедеврами, створив чимало нових полотен, в яких з такою ж динамічною напругою сяяли чисті барви, що затримують в собі цвітіння світла, сонцем пронизаної природи і його заразливого радісного почуття.

Монмартр 

1995, 65*81 см

У Францію він їхав уже сформованим художником, з немалим творчим доробком, вихованим в основному на французькій культурі, бо навіть у досить складних обставинах суспільно – політичного і художнього життя 50 – х років, коли Патик закінчував Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, він уже був знайомий з творчістю видатних французьких митців XIX – XX століть. На той час така обізнаність в атмосфері повальної заборони і гнітючого переслідування автократичним режимом можна б вважати подвигом. Караючу руку цього режиму він не раз відчував на собі, тривалий час несучи ярлик формаліста.

Не один талант був розчавлений, загублений таким ідеологічним пресом. Патика рятував всеперемагаючий оптимізм і ні з чим незрівнянне, могутнє бажання творити. Львів для цього був спонукуючим середовищем і, на той час в Україні, особливим мистецьким центром, не вихолощеним нав’язаною бездуховністю. Тут ще творили художники, які здобували освіту в Парижі, Кракові, Варшаві, тісно зв’язані з новими мистецькими явищами Європи, які могли впливати, незважаючи на жорстокість офіційного «недремного ока», на творчий процес. Серед них виділяється могутня постать Романа Сельського, виняткового живописця і педагога, який заклав львівську школу живопису й виховав чимало талановитих колористів, до яких належить і Володимир Патик. І хоча він закінчував інститут по класу славного закарпатського художника Йосипа Бокшая, все ж згодом упродовж чотирьох десятиліть підтримував тісні товарисько – творчі контакти з Романом Сельським. Його виняткова ерудиція, всебічне знання складних процесів сучасного світового мистецтва, жива реакція на талановиті явища, невтомність у праці і при тому чарівні людські якості притягували до нього молодих людей, жадібних до пізнання незвіданих таємниць загадкової творчості. Тут пізнавалися пленер і досвід імпресіоністів, їх теорія колоризму й технічних навиків, глибинна сила титанічних композицій Сезанна, нервовий неспокій фактурних напластувань і бентежних кольорових сполучень Ван Ґоґа, чистих барв, як еквіваленту світла, Гогена та творчість цілої генерації великих митців XX ст.

Зів’ялі квіти

1987, 73* 60 см

Серед цього суцвіття творчих особистостей нелегко було зважитись на самостійні кроки, проте завжди думалось про щось значне, ставились проблеми, які необхідно було вирішувати, і вирішувати тими засобами, які споконвіку були тривіальними в руках художника. З них необхідно було викресати те, що підказувало життя, яке неймовірно ускладнювалось і мінялось, бо світ шукав нових форм соціального буття. Це відчувалось в умовах безпросвітності, в якій перебувала країна, і до безглуздя спрощеного духовного життя. У такій спримітизованій атмосфері живе почуття і яскрава думка активно переслідувались і нетайно викорінювались. Натомість торжествувала вбога й пережована посередність, яка вирівнювала вбоге суспільство на зразок покірної отари.

Такі обставили кидали Патика увсебіч. Соцреалізм ним розумівся як естетична уніформа, яку силоміць натягали на кожного творця і яка омертвіло паралізувала творчі можливості, гамуючи духовні злети. Після інституту, роблячи перші творчі кроки, Патик підпав такому всепроникливому тиску й таким же форсованим випробуванням.

І хоча його творчі пошуки на початках мали досить несміливий характер, все ж вони насторожу вали, розцінені як зухвалий непослух. Патик не відступав. З настирливістю впертого неофіта він шукав своєї стежки в мистецтві, своєї заповітної теми, яка б виражала його особистість, його сутність як Митя.

Він намалює чимало краєвидів Підльвівщини, Карпат та Криму і згодом зрозуміє, що рідна земля є для нього найнеобхіднішим об’єктом для роздумів, печальних і просвітлених. Кожне покоління говорить про землю  своє слово, Вильне й натхненне, мотивуючи таку прив’язаність насамперед патріотичними почуттями і роз думами про долю країни та її людей, бо одне з другим є нероздільним. Так він сприймав творчість С. Васильківського, О.Новаківського, І. Труша, так врешті розкривались сонцесяйні картини імпресіоністів , величаві епоси Сезанна або ж безмежна жадоба до життя землі, дерев, квітів у пристрасних творах Ван Ґоґа. У цьому багатстві творчих пошуків затамовувалось різноманіття проявив щирої і глибокої любові до рідного краю. Краєвидом виражалось саме це велике почуття , і в цьому жанрі, як в жодному з інших, втілювавсь рівень духовної культури країни, особливості поетичної краси, притаманність національної своєрідності. Пейзаж по суті є візитною карт кою країни, бо, за словами французького критика XIX ст. Жюля Кастанярі, «за допомогою краєвиду мистецтво стає національним, знаходить свій суттєвий характер».

Дусанівські поля 

1985, 81*100 см

Осінь на Чорногорі
1987, 112*82 см

У своєму пізнанні природи і людини художник шукав відповіді на все ширші запити у вирішенні творчих проблем, бо чуттям непересічного митця він вловлював необхідність опрацювання якихось нових форм зображення світу, особливо в тих складних умовах, в яких жив. Обнова творчого методу, як і творчого мислення, розуміння новаторських пошуків, насамперед у краєвиді, що не терпить навіть тимчасового призупинення неминуче потрапила б у конфлікт з офіційними комітетами культури, як це дійсно мало місце, коли молодий Патик привіз з літнього перебування в Криму ряд світлом і сонцем наповнених краєвидів. Сьогодні лише викликає здивування: що ж крамольного можна було зауважити в тих ще не зрілих роботах? Але це був вираз атмосфери часу!

Поїздки стали для Патика необхідністю. Він об’їздив майже всю Україну, в Карпатах буває щорічно взимку чи влітку, їздив далеко на північ, до Мурманська, малював у Прибалтиці, Сибіру, Середній Азії...

І всюди його захоплювала краса природи, люди та їх заняття. Малюючи, він не сковував себе ніякими правилами, обмеженнями, пересторогами. Саме так вироблялась живописна система й особливий, темпераментний, сильний патиківський почерк, за яким пізнаються лише його твори. Він малює, декоративно напруженими яскравими фарбами, подекуди навіть різкими, вдаючись до контрастів червоного й зеленого, оранжево – жовтого і синьо – фіолетового, червоного й білого для посилення тривожності, світлом і напруженим ритмом фактурних мазків передаючи всю складність викликаних почуттів.

У пошуках свого власного стилю, ступивши на шлях самостійних творчих шукань саме тоді, коли відчувалась криза в радянському мистецтві, а на Заході по закінченні війни знову з’явились тривожні симптоми нових – холодної і реальної – воєн, він заглибився у вивчення давнього українського мистецтва. Його захоплювали таємничі знаки писанок, ікона, фігуративна народна різьба – «Розп’яття», Страждальні Христи, народна картина, кераміка – все, в чому приховувалась невичерпна духовність і творча самобутність рідного народу. З часом це його спрямування набирало все більшої цілеспрямованості й навіть полемічної загостреності у відношенні до тодішньої дійсності, оскільки це були застійні часи, розгул переслідування дисиденства. Села у творах Патика – чи з Придніпров’я, чи з Бойківщини – насторожені і притихлі, зубожілі й нескорені, виглядали загнаними у безвихідь притулком української ментальності. В них чи не найповініше розкривалась вся соціальна сутність тодішнього ладу – уярмлене й приречене село гинуло, у безнадійному згасанні зберігаючи оспівану в піснях поетичність й чарівну національну неповторність. Намальовані ним деякі села вже не існують і збереглись лише на його полотнах: покинуте село Трушівці, Погорільці, Шульгівка, спалений вітряк у Вільхо ватці, щезаючи гостроверхі, мов готичні собори, бойківські стріхи…

Переборюючи власний біль і тугу за втраченими скарбами, Патик у своїх краєвидах не згущує драму, а навпаки, розкриваючи образ у всій його красі, гармонійно чистими барвами відтворює ту енергію і надію, які збуджують наші думки і почуття. Світ, який створює митець, стає нагадуванням того, чого нам так бракує в житті, що може підняти натиск наших розумових і фізичних сил.

Оксана
1974, 89,7* 70 см

Митець достатньо швидко реагує на всі явища в житті, його хвилюють зміни, які так блискавично здійснювались в країні, тривожить майбутнє – у всьому він іде в сучасному ритмі.

Володимир Патик працює надзвичайно багато, вдаючись до різноманітних технічних засобів, - раніше до мозаїки, фрески, проте найбільше – до олійного живопису, пастелі, різнорідних графічних засобів. Останнім часом головну формотворчу роль у мистецькій манері майстра відіграє чистий колір, що підвищує емоційну чутливість картини і підкреслює декоративне вирішення композиції. Натхнення для творчості Патик здобуває, звертаючись до народного мистецтва, а також до всього ходу історії мистецтва. Йому близькі українська ікона і тосканські примітиви, ровенські мозаїки і живописці італійського Проторенесансу, Рембрандт і Пікассо, Делакруа і Моранді. Його живопис ніколи не був відірваним від реальності. Надзвичайно емоційний, схвильований, інтелектуально поглиблений безпосереднім відчуттям прегарної природи, здорово – чуттєвий, ніколи не приземлений, живопис Патика, таким чином, наділений хвилюючим змістом. Світ у своїй багатющій реальності є дорогим для художника, і його відтворювати, пропускаючи крізь призму власних хвилювань і творчих пошуків, є для нього великим щастям.

Соняшники
1988, 71*60 см.

Патик – оптиміст, наділений рідкісним здоровим відчуттям, що виражено в його творах. Міцний зв’язок з рідним середовищем, причетність до народних джерел, що він завжди підкреслює, гарантує йому осібний шлях в мистецтві.

В. Овсійчук, доктор мистецтвознавства, професор, лауреат премій ім. Т. Шевченка

Матеріали з видання Майстер кольору ВОЛОДИМИР ПАТИК, малярство. Видавництво ТОВ "Пленер" Львів, 1997 р.

(Титульне фото - Осінь у Ямпі, 1987,73*92 см)

Про театральний фестиваль "Закохана весна"

26 березня 2016 року в культурно – освітньому центрі ім. О.Довженка (м.Львів) відбувсь  театральний фестиваль «Закохана весна» , присвячений Міжнародному  дню  театру.

У фестивалі взяли участь вісім творчих, самобутніх колективів, які показали глядачам одинадцять номерів: міні – вистави, сценки, танцювальні постановки. Під час його проведення глядачі поринули у світ дитинства, казки, доброти, пізнання - у світ прекрасного.

Відкрила фестиваль – його організатор – п.Наталія Парфенюк, у вступному слові згадала відоме висловлювання: «Пунктуальність – привілей королів», оголосила програму фестивалю, нагадала про культуру поведінки у глядацькому залі, налаштувала всіх на творчу і дружню атмосферу, а ще - привітала глядачів та учасників із Міжнародним днем театру.

Першим виступив дитячий самодіяльний театр «Слово» із п’єсою  М.Сємьонової «Добро і зло». Зал палкими оплесками підтримував приспів  пісні, яку виконували звірятка – герої вистави, «Правду відшукати важко…». Діти чарували своєю грою. Згодом глядачі ще раз зустрілись із цим колективом і мали задоволення побачити прем’єру вистави «Про Львів» (автора М.Сємьонової).

Цікаві  інтерпритації відомих казок представили  коелктиви  «Маска» та зразковий театр – студія «Чарівна скринька» (керівник О.Мілевська) – «Про Попелюшку» та «Пан Коцький», з оригінальними режисерськими рішеннями, гарним і різноманітним музичним супроводом.

Також виступали: дитяча творча майстерня «Соняшник»(ЦДЮТ Залізничного р – ну м.Львова), зразкова фольклорна студія «Джерельце»( Львівський обласний Будинок вчителя), творча група учнів СЗШ № 98 та театральний гурток «Галичани». Зразковий вокально-хореографічний ансамбль "Викрутасики" (керівник Т.Булгакова) потішив танцями і чарівним співом у постановці «Миші та котики», , багато глядачів підспівували запальні, милі дитячі пісні «Киця – кицюня» та «Сіра миша».

Всі колективи отримали пам’ятки з фестивалю.

Будемо чекати нових театральних заходів від культурно – освітнього центру ім.О.Довженка. Бажаємо організаторам міцного здоров’я, натхнення, нових  творчих злетів і щедрих спонсорів!