23 липня 2002
Газета „За вільну Україну”
Культура/Мистецький родовід
Щастя Марії Ліщинської
Батько Омелян Ліщинський з сином Любартом.
У Львівському Національному музеї відкрилася художня
виставка Ліщинських: батька – Омеляна Ліщинського (малярство) і сина – Любарта Ліщинського (жіночі прикраси – на шию). Послухавши, хто говорив, оглянувши
виставку, я випадково став учасником розмови родичів і знайомих Ліщинських –
про батька і сина. Тим паче, що, як виявилось, вдовою Любарта Ліщинського була
пані Марія, з якою я познайомився тридцять років тому. Випадок до випадку – і я
сиджу в батьківському помешканні Ліщинських – аби ознайомити вас, шановні
читачі, з історією пам’яті. Пам’яті про батька
(маляра) і чоловіка (реставратора, високоінтелектуальну людину). Пам’яті,
висловленої серцем Марії Ліщинської, дружини і друга Любарта.
- Отож
розкажи мені про Любарта.
- Запальний. У своїх діях. У своїх
захопленнях. Любарт безмежно любив Львів. Прибігає додому – і з порога: „Чи ти
собі уявляєш, я кожного вечора ходжу вулицями Львова? Такої краси нема більше
ніде”. Іншим разом: „Ти собі уявляєш: вони валять старий будинок” – „Завжди це
роблять зі старими будівлями”, - відказую. „Так, але там колись грав Ліст! Ти
чуєш? Ліст грав. Як вони можуть, ну, як вони можуть?”
-
Звідки в Любарта така закоханість у Львів? Як він прийшов до реставраторства?
До мистецтва?
- Любартові
було дев’ять місяців, коли померла його мама
- Мирослава. А батько – Омелян Ліщинський, художник, несамовито любив
сина. Навіть не одружився, щоб, по суті, всього себе передати синові! І ти
знаєш, так сталося. Батько змалечку брав Любарта на вечори, чи посиденьки, чи
просто відвідини митців. Завжди – Любарт при ньому. „ Я сидів під п’єцом, -
розповідав Любарт. – Мені дали альбом, а самі балакали”. Боже, так як він знав
місто, так ніхто не знав.
- Коли
Ви побрались?
- 1973 року.
- Як
познайомились?
- У товаришки на уродинах. Я почала співати
„Лелеченьки”. А Ліщинський стояв біля холодильника і так помалу –помалу почав
підспівувати...Дуже любив, як я співаю. Любарта тато привів до польського театру.
- А
що, Ліщинські – з поляків?
- Ні....І він туди ходив фактично 25 років.
Навчився гарно читати поезію, розумітися на ній. І це навчив його Збігнєв
Хшановський. Знаєш його?
-
Знаю, трохи працював з ним у одній редакції на телебаченні.
- Творчі зв’язки мав з литовськими
реставраторами. У Литві його добре знали. Упродовж 18 років ми відпочивали в
цій прекрасній місцевості. За три роки литовці – люди, м’яко кажучи, стримані,
нас вивчили і прийняли. То є народи, щоб дістати в них визнання, - дуже тяжко,
але нам допомагала українська мова і пісня. Любарт мав багато знайомих у
середовищі реставраторів – у Каунасі, Клайпеді, Вільнюсі...В Каунасі, здається,
є Інститут консервації пам’ятників...Коли Україна стала незалежною, Ніщинський
ніби був її повноважним представником від Львова. І був з того дуже гордий.
- З
якою метою Любарт поїхав до США в 1991 році?
- Річ у тому, що коли мама Любарта померла, як
я вже казала, від тифу, то просила Ольгу Кузьмович (нині вона у США – працівник
газети „Свобода” – Б.З.): „Олю! Забери Любарта до себе!”
Але
політичні, воєнні заметілі не дали можливості пані Ользі це зробити. І лише на
початку незалежності дочка патріарха Мстислава (Скрипника) повідомила Ользі
Кузьмович, що її похресник знайшовся – він у Львові. Як тільки пані Оля про це
дізналась, вона за один день виробила собі акредитацію на Зїзд українських
лікарів, що відбувався тоді в Україні, і приїхала до Львова. Так Любарт поїхав
до США. Там він побачив кавалок світу. Пані Ольга познайомила його з місцевим
мистецьким світом – вона, як бачиш, дуже активна ( я вже про це писав інтерв’ю
з пані Ольгою Кузьмович, що публікувалось і газеті „За вільну Україну”. –
Б.З.). Любарт разом з пані Олею вели там літературні вечори – Купчинського,
Нижанківського.
Любарт
два рази вертався додому, а на третій раз йому не дали такої візи, щоб міг
їздити туди – сюди: півроку у США, а других півроку – вдома. Але в 1997 – му це
йому вдалося.
-
А ти була
там?
- Так, тричі. Маю у США велику родину.
Тершаківці...
-
Будучи
реставратором, Любарт займався ще й виготовленням жіночих прикрас? Як це
почалося?
- Знову тут пані Ольга прислужилася. У неї
якось розірвалися коралі. І попросила Любарта щось з ними зробити...Полагодив.
А через рік любарт уже зробив виставку своїх прикрас у Вашингтоні. Він жив
повним творчим життям: відкриття виставок, літературні вечори. Багато читав.
То було
кольорово. І раптом в липні 1997 чуємо: рак. Кашель, задуха, астма. У серпні
приїхав до Львова, зробив першу свою виставку прикрас у рідному Львові – в
галереї „Гердан”. Був щасливий і гордий з того. Боже, який він був щасливий!
Ще раз
поїхав до США, дали там йому таку дозу радіації, що аж серце призупинилося. У
березні 1998 – го – вернувся. Плакав, як приїхав: „Я приїхав додому! Я
вернувся”. 17 червня його не стало. Через місяць (14 липня 1998 року), було б 25 років, як ми
побралися. Не дожив.
-
А як
дійшли до ідеї виставки в Національному музеї батькові полотна і синові
прикраси?
- То мій
зять – Андрій Салюк з моєю Славцею. Дітям вдалось це організувати. Звичайно, з
допомогою працівників Національного музею. Андрійко – конкретна, цікава людина.
Не йде на компроміси.
-
Знаю його
відтоді, як у Політехніці студентське братство очолював...Тепер про батька
Любарта – Омеляна Ніщинського, твори якого буквально збудили львівську громаду.
І про це свідчать записи у Книзі відгуків.
-
Тато Ліщинський – безмежно добрий і скромний чоловік. Я мала до
нього сентименти, як і він до мене. Коли я вродила Славцю, тато Ліщинський
стояв годинами під пологовим будинком. Стояв там цілими днями...Хоч у нього
було нездорове серце. І все такі гарні картки мені писав. „ Дивак був
останнього порядку”, - казали мені про Омеляна Ліщинського. Я завжди
відповідала – „Чудовий дивак”. Любарт був для батька „очком в голові”. І через
те батько не одружувався після смерті дружини. Скульптор Марія Савка – Качмар
подібна до неї, Любартової мами.
-
Знаю її
також, писав про неї.
-
І тепер вона приїхала на виставку. І переповіла мені слова
батька, коли Любарт зі мною одружувався: „Омелян підійшов до мене і сказав:
„Мій син нарешті знайшов своє пристановище. І я за нього спокійний”.
-
А що
спричинилось до такого висловлювання?
-
Любарт до мене був двічі коротко одружений. Можливо, він, як і
кожен батько, хвилювався за долю сина...Тато Омелян був скромною людиною: талановитий
художник, а в хаті ніколи не висіло отут (показує на стіни квартири – власне,
батьківської хати Ліщинських. – Б.З.) жодного образу (пані Марія мала на увазі
– живописного полотна. – Б.З). Я це все повитягувала після його смерті...То був
ангел во плоті. Я його страшенно любила. Він мене завжди дуже підтримував. Коли
мого тата ховали, Омелян Ліщинський підійшов до мене і сказав: „Не журися, ти
маєш ще одного тата, я тебе ніколи не залишу”.
Я кажу:
такого тата, яким він був для Любарта, - годі пошукати. Від батька до сина
перейшло море мистецької інформації, море. Настільки батько був зацікавлений у Любартовій
інтелектуальні й освіті...У 1986 році
помер від інсульту.
-
Дякую, Маріє. Ти, незважаючи на все, маєш бути щасливою. Кожна людина, котра
бодай трохи зазнала щастя, - таки щаслива.
- То правда
Розмовляв Богдан ЗАЛІЗНЯК
Підготувала до публікації в інтернеті
Христина КАШЕЦЬКА
