Фасад головного залізничного вокзалу міста Львова

Головний залізничний вокзал м. Львова – це пам’ятка інженерної та художньої думки поч. XX ст. Архітектор Владислав Садловський. Побудований 1899 – 1903 рр.

 Він був одним з кращих спеціалістів Австро – Угорщини у проектуванні вокзалів. Проект львівського вокзалу він вважав своїм найвдалішим творчим доробком.

Фасад споруди був вирішений у комбінованій неоренесансно – сецесійній стилістиці, з великим заскленим аркадним порталом, який був відновлений у 2001 році.

Обабіч порталу в нішах стоять алегоричні статуї «Торгівля» і «Промисловість» скульптора Антонія Попеля.

Над порталом вгорі – скульптури Петра Війтовича, що символізують Львів і Залізничний рух.

Ці скульптури знаходяться тут не раптово, саме будівництво залізниць стало поштовхом у розвитку торгівлі та промисловості в Європі та мало надзвичайно позитивний вплив на економічний розвиток Львова.

Зверніть увагу, що гуляючи біля Львівської національної опери, на фасаді, серед доробку багатьох талановитих скульпторів свого часу,  серед найвизначніших, найзнаковіших – роботи Антонія Попеля та Петра Війтовича.

Джерела:

1. 1.   Львів: Туристичний путівник/ Загальна редакція Андрія Рудницького. Наукова редакція, авторське упорядкування та макетування Юрія Бірюльова. – Львів: Центр Європи, 1999. – 548с., 975 іл. – Перше видання (с.268  - 269)

2.Матеріали ТОВ Центр "Мандри - плюс"

Підготувала Христина КАШЕЦЬКА

Дзвін сполоху, як символ чорнобильської трагедії, на "Хвилі національного відродження" біля пам’ятника Тарасу Шевченку

 

До найтрагічніших дат історії України XXст, без сумніву, належить трагедія на ЧАЕС 1986 року.

Чи знали Ви, чи звертали увагу, що ця катастрофа закарбована в самому центрі Львова?

Проспект Свободи. Наче піднімається вгору 12 – метрова стела «Хвиля українського національного відродження», ліворуч від пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку.

На ній – історія України.

На зворотній стороні стели, у правому куті, внизу, бачимо жорно з найтрагічнішими датами історії України XXст, коли загинули та постраждали мільйони українців:

- 1918 – 1922рр – спроби відродтити Українську державу, Україно – польська та Громадянська війни;

- 1932 – 1933 – Голодомор;

- 1941 – 1945 – ІІ Світова Війна;

- 1986 – Чорнобильська трагедія.

Піднімаючи очі вище, зліва ми бачимо величезний Дзвін сполоху – це також символ Чорнобиля.

Досі незагоєна рана України….і світу!

Джерела:

1.Матеріали ТОВ Центр "Мандри - плюс"

2. https://photo-lviv.in.ua

Підготувала Христина КАШЕЦЬКА

"Осінь" Марцеліна Герасимовича у Дзеркальній залі Львівської опери

Львівська Опера - прекрасна та велична у кожній, найдрібнішій своїй деталі.

Сьогодні ділюсь "своєю Осінню"(народилась я восени, тому вона мені така мила й рідна і особлива пора). Насправді ж, не своєю, а "Осінь" Марцеліна Герасимовича, що знаходиться у одному із десюдепортів над свічадами Дзеркальної зали, що обрамлені позолоченим фігурним орнаментом. Бачимо хлопчика з оберемком овочів серед хризантем. А поруч, гість Опери, побачить ще хлопчика з букетом квітів - Весна; той, що грає на сопілці - Літо; малюк, що гріється біля вогню серед засніженого пейзажу - Зима ( над іншими дзеркалами).

І все це - лише крапля у морі краси

Львівська Національна Опера / Lviv National Opera

.

Для уточнення та вивірення розповіді користувалась джерелом:

Ямаш Ю.В. Архітектура Львівської опери/ Юрій Ямаш. - Львів: Простір - М, 2020. - 152 с.

Світлини мої.

Ювілей презентації. Завіса "Парнас" Генрика Семирадського у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької.

"

120 років тому, 13 січня 1901 року, глядачам львівської опери, була вперше продемонстрована куртина "Парнас" Генрика Семирадського, після показу опери "Вербум нобіле" Станіслава Монюшка . Кожний присутній дістав друкований примірник з описом сюжету нового твору Генрика Семирадського. 

Хоча урочисте відкриття Опери відбулось 4 жовтня 1900 року, оздоблювальні роботи продовжувались ще деякий час.Зокрема, парадна завіса "Парнас", була замовлена у 1898 р. Опісля переговорів, узгодження змісту і сюжету завіси ( і гонорару 15 000 зл.р) художник у 1899 - 1900 рр. сумлінно виконав замовлення.. Великий розголос і зацікавлення новим твором митця не дозволили вислати завісу відразу до Львова на відкриття театру.

У червні 1900 р. вона експонувалась на виставці у залі "Акваріум" у Римі, а у вересні була виставлена у варшавській "Захенті". Лише восени (за різними даними 16.10 або ж 16.11)  завісу привезено до Львова, де виникла проблема її монтажу на сцені, бо мала розмір 6Х9м, а отвір сцени - 9Х11,5м. Отже, бракувало достойного обрамлення.Бордюр шириною півтора метра виконав Станіслав Ясенський, використавши в розписі клейову живописну техніку.

Під час I світової війни і до 1930 р. куртину, заради збереження і забезпечення їй постійного догляду, було перенесено до  Промислового музею (нині НММШ), де вона перебувала на експозиції.

Від повоєнних років і донині парадна куртина "Парнас" Генріха Семирадського милує око відвідувачів Львівської опери. Вона і далі перебуває в лоні театру, але у 1967 р.,

за рішенням Міністерства культури УРСР, була передана на баланс Львівській картинній галереї (нині Львівська...). Фахівці - реставратори галереї здійснюють відповідний догляд за нею.

А про сюжет, алегорії,символи, які художник вклав у свій шедевральний твір, ми поговоримо  під час екскурсії,на яку запрошую

Підготувала Христина КАШЕЦЬКА.

Джерела:

1. Юрій Смірнов. Львівська опера. Путівник. Львів - 2014. (с.16 -17)

2. Ямаш Ю.В. Архітектура Львівської опери/Юрій Ямаш. - Львів:Простір - М, 2020. - 152 с. (с.83 - 87)

3. https://opera.lviv.ua/zavisa-parnas/

Михайло Сорока і Кенґірське повстання

Найбільше повстання в’язнів в радянських таборах – 20 000 осіб.

1954 рік.

Степовий табір Кенґір, Казахстан.

Повстання охрестили «40 днів свободи», фактично  - 42: 16 травня – 26 червня .

15 травня 1954 року, через те, що в’язні між собою привітались „Христос Воскрес” у Кенґірі вартовий Калімудін випустив автоматну чергу у колону. Було вбито 13 чоловік, 33 поранено.

Вже наступного дня 60 політичних в’язнів почали протидію, зруйнувавши паркан між зонами і розгромивши штрафний і слідчий ізолятор. Табірна влада того ж дня ввела війська у бунтівну зону і знов були вбиті в’язні. Це не зупинило бунт. 17 травня майже 19 тисяч ув’язнених на знак протесту відмовились виходити на роботу.

Щодень були вбивства в’язнів, згодом владою зони був використаний метод – до табору „запустили” 600 „побутовиків” – кримінальників, які мали „поставити на місце” політичних в’язнів. Та не так сталося, як гадалося.

Табірна адміністрація часто використовувала в’язнів, засуджених за кримінальні злочини, для розправи з непокірними політичними в’язнями. Але коли у таборах опинилися учасники ОУН і УПА – ситуація докорінно змінилася.

«Бандерівці ввели свої закони: за крадіжку хлібної пайки – смерть, за знущання над політичними – страта; вбивали також за доноси і зраду. У Сусуманському таборі спалили барак, де було 200 злодіїв. «Побутовики»-кримінальники говорили: «Всіляких блатних бачили, але таких, як бандерівські блатні, ще не було», - писав Солженіцин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ».

Повстанці називали одним із організаторів та натхненників свого опору –  Михайла Сороку, автора слів та музики «Славню Кенгірського повстання»

У гарячих степах Казахстану

Сколихнулися спецлагера,

Розігнулись потомлені спини,

Бо стогнати тепер не пора.

У святому пориві

Розірвались нариви.

Ми не будем, не будем рабами

І не будем носити ярма.

Впали мури, що нас розділяли,

І зустрілися брат і сестра,

Дочка з батьком, дружина із мужем,

А дівчина стріча юнака.

Перший подих свободи

Об'єднав всі народи.

Ми не будем, не будем рабами,

І не будем носити ярма.

Воєдино всі мови злилися,

Одна віра колише серця,

У тривогах і на барикадах

Дівча разом з плечем юнака.

Наше гасло – свобода

Для усього народа.

Ми не будем, не будем рабами

І не будем носити ярма.

Братня кров Воркути і Норильська,

Колими, Рудника, Кенґіра

Переповнила чашу насильства

І з'єднала усі лагера.

Тим, що впали за волю,

Ми клянемось сьогодні,

Що не будем, не будем рабами, -

Боротьбу доведем до кінця!

Що не будем, не будем рабами, -

Боротьбу доведем до кінця!

Михайло Сорока був народжений у 1911р., 35 років із своїх 60 провів у сталінських  концтаборах. Помер 16 червня 1971 р.

Михайло Сорока за час повстання, за 42 дні, організував хор, який виконував пісні не лише українські, але й інших народів.

Проте прізвища Сороки у документах повстання нема: з міркувань конспірації його ім’я не згадувалося у будь-яких керівних структурах. Усі розуміли, що повстання – це непередбачуваний фінал і наслідки. Його і не було в спеціальній комісії, він конспіративно керував. Очевидці згадували, що хоч його прізвище не фігурувало – він усюди був присутній.

Авторитет Михайла Сороки був настільки великим серед політв’язнів різних національностей, що до нього ставилися з глибокою повагою й оберігали.

Згадаймо, хто ще був ключовими, керівними постатями повстання.Головним керівним органом був Конспіративний центр. Конспіративний центр представляли п’ять в’язнів: литовський націоналіст Іонас Кондратас, член Організації Українських націоналістів Віталій Скірук на прізвисько «Ус», капелан Української повстанської армії Омелян Суничук, кавказець Вахаєв, член УПА Герш Келлер (Василь Пендрак) -керував відділом виготовлення зброї для самозахисту. Саме тому він був засуджений до розстрілу.

Надзвичайний талант під час повстання виявив український політв'язень Анатолій Кострицький. Він народився 1927 року у місті Великий Тормак Запорізької області, освіта – сім класів. За антирадянські політичні переконання був засуджений у 1949 році воєнним трибуналом Таврійського воєнного округу (статті 58-1 «а» і 182 ч.1 КК РРФСР) на 25 років ВТТ.

Анатолій Кострицький був чудовим спеціалістом із радіоелектротехніки. Для повстанців Кенгіру він зробив радіовузол, мікрофони і динаміки, які поставив на бараках. Коли в червні 1954 року зона була відключена від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію. Він також встановив телефонний зв'язок між приміщеннями членів Комісії і штабами повстання, обладнав комутатор, навчив телефоністок. На прохання Енгельса Слученкова Анатолій Кострицький намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню із виготовлення холодної та вогнепальної зброї.

Ключовим моментом ранку 26 червня 1954 року було саме те, як жінки закрили собою шлях танкам. Але танки не зупинилися і розчавили біля 700 осіб. Ті, хто вижив згадують місиво з нутрощами, кров’ю. Згодом табірна влада організувала самоскиди і ті, хто залишився – вантажили штабелями тіла. Вантажівки виїжджали із зони, а з них стікала кров. За спогадами очевидців – тіла поховали у степу.

Графічне свідчення учасника повстання Юрія Ференчука. «Кров Кенгіра». 1993.

Завдяки високій самоорганізації повстанці утримували владу протягом 42 днів, допоки для придушення протесту не були застосовані зброя і танки. Важливо, що саме дії політв’язнів стали каталізатором “відлиги”, яка призвела до неминучого розпаду машини терору СРСР. Масові повстання у таборах поставили під сумнів здатність влади контролювати все і всюди та спричинили зміни в політичному житті.

Джерела:

1.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/nam-sonce-vsmihalos-kriz-rzhaviyi-graty-65-rokiv-tomu-pochalosya-kengirske-povstannya

2. https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/06/5/152549/

3. https://www.pisni.org.ua/songs/2205797.html

Підготувала Христина КАШЕЦЬКА©

Фундамети чого і з яких часів є на площі Галицькій між палацом (Бесядецьких) та пам’ятником королю Данилові?

Площа Галицька, 2020. Світлина із сайту ЛМР

      У світлі обговорень, цими днями, львівськими експертами у галузі, про бетонування під сухий фонтан місця на площі Галицькій, де збереглись фундаменти храму Воздвиження Чесного Хреста, стало цікаво, що відомо і як описується ця пам’ятка в літературі про історію Львова. Переглянувши кілька видань, знаходжу потрібну (але не обширну) інформацію у Івана Крип’якевича та Ігоря Мельника.

    Іван Крип’якевич в праці «Історичні проходи по Львові», у розділі «Галицьке передмістя», пункт «Перед Галицькою брамою» пише так:

  Галицьке передмістя лежало при шляху, що вже у княжих часах вів зі Львова до Галича. Мабуть, з тих часів походить перше заселення цієї околиці. Як постав новий Львів серед мурів, Галицьке передмістя починалося від Галицької брами, на перехресті теперішніх вулиць Галицької й Собєського (Братів Рогатинців). Місце перед брамою звалося «Під стражею». Тут стояв малий костел Воздвиження Чесного Хреста, побудований в XVI ст з цвинтариком довкола. Він був костелом ковалів, слюсарів, іглярів і костельників. Знесений за часів Йосифа II. В сусідстві була палата Потоцьких, що згодом перейшла у власність міста. Недалеко у дерев’яному домику жив також кат із своїми помічниками.

  У Ігоря Мельника в книзі «Галицьке передмістя та південно – східні околиці Королівського столичного міста Львова» знаходимо про цю частину площі Галицької:

   Навпроти пам’ятника королю Данилові, з другого боку Галицької площі, стоїть фонтан. До війни його прикрашала скульптура Сітезянки (німфи озера Світязь, героїні поеми Адама Міцкевича), яку в 1880р. створив Тадей (Тадеуш) Блотніцький. 

Фонтан "Світезянка". Світлина поч. XX ст.

   Фонтан встановили напередодні візиту цісаря Франца Йосифа I до Львова 11 – 14 вересня 1880 р.: він мав стати одним з елементів оформлення траси проїзду монарха.       За радянських часів оголену німфу замінив хлопчик з клізмою, з якої пирскала вода, а пізніше постала абстрактна металева композиція сучасного фонтану.             В XVI – XVIIIст. на цьому місці стояв  невеликий дерев’яний костел Святого Хреста. Цей дерев’яний костелик горів при облогах Львова, а у спокійніші часи завжди відбудовувався.

Джерела:

1. Крип’якевич І.П. Історичні проходи по Львові/ Авт. передм. Я.Д. Ісаєвич; Упоряд., текстолог. опрац. і приміт. Б.З. Якимовича; Упоряд. іл. матеріалу Р.І. Крип’якевича;   Худож. В. М. Павлик.  – Львів: Каменяр, 1991. – 167 с.: іл.

2. Мельник І. Галицьке передмістя та південно – східні  околиці Королівського столичного міста Львова.  – Львів: Апріорі, 2012. – 352 с.: 555 іл.

Підготувала Христина КАШЕЦЬКА©

ЛЕГЕНДИ ПРО ЗОЛОТУ РОЗУ

Львів. Міський арсенал. За його мурами в південно – східному куті середмістя, з давньоруських часів,  проживала єврейська громада. Квартал формувався при нинішній вулиці Федорова, точніше тій її частині, що між сучасними вулицями Староєврейською і Руською.

Серцем кварталу була синагога. У 1580 році голова єврейської громади Ісак Нахманович викупив у міста площу і побудував на цьому ґрунті власний будинок та приватну родинну синагогу. Синагога дістала назву „Турей Захав” або „Золоті ворота”. Проіснувала до 1942 року.

Зараз на згаданій території  є місце пам’яті „Простір синагог”.

А колись тут було навіть дві синагоги. Стара міська божниця стояла якраз навпроти арсеналу з 1555 до 1798 року і саме на її місці з’явилась вищезгадана „Турей Захав”,а люди ще з тих часів покоління в покоління називали її „Золота Роза”. Скільки книг, скільки людей і кожен розповідає походження назви по – своєму.

Я вибрала три версії. Ділюсь з Вами.

Під час екскурсії

№1 Чи то від імені Рози, чи від великої мозаїчної розети, викладеної на підлозі храму?

У 1580 році Ісак Нахманович викупив у міста площу і побудував на цьому ґрунті власний будинок (вул. Федорова, 27) та приватну родинну синагогу. Саме на ділянку в єврейському кварталі зазіхали ченці – єзуїти. Євреї відстояли свою божницю. Цьому сприяла невістка Нахмановича Роза.. Чи то від імені Рози, чи від великої мозаїчної розети, викладеної на підлозі храму, в народі синагогу назвали „Золота Роза” [1].

№2 Пані побожна, вдова доброти незрівнянної – називалась вона Роза.

Ось як цю легенду подає Юрій Винничук:

У 1603 році король віддав ділянку для будівництва єзуїтського костелу неподалік Волоської церкви. Але раніше на цьому місці голова єврейської громади Ісаак Нахманович розпочав будівництво синагоги. Почалась судова тяганина, яку євреї програли. Єврейську громаду охопив розпач.

Але жила ві Львові пані побожна, вдова доброти незрівнянної. Називалася вона Роза. І ось вона, побачивши, яке лихо спало на голови її народу, і чуючи його плач та зітхання, офірувала весь свій маєток на викуп святині, але церковні урядники й слухати не бажали.

„Хай сама прийде з грошима в руках!” – таке було останнє слово єпископа.

Роза була така вродлива, що кожного могла вродою зачарувати. І боялась вона мужів, а особливо тих, що не мали жінок. Але вона розуміла, що коли не піде, то ніхто за її люд не заступиться. І пішла Роза до єпископа, а той як на неї глянув, дар мови втратив і зажадав, щоб вона у нього зосталася. Роза поставила умову – повернути святиню. Єпископ підписав папір, а Роза зосталась у єпископа. Велика радість опанувала євреїв. Ніч проминула для Рози, як довга смуга терпінь. А вранці отруїлася Роза, щоб не жити з плямою ганьби. Але життя її не стратилося намарно – Роза навіки увійшла до пантеону мучеників, а синагогу назвали її іменем [3].

Синагога "Золота Роза". Акварель А. Каменобродзького, поч. XXст

№3 І була в столиці краю наречена побожна та добра на ім’я Роза....ще в батьківському домі за доброту її називали Золотою Ружичкою.

Як це переповідає єврейський історик Маєр Балабан:

Було то за польських королів. Давню святиню знищила пожежа і збирали пожертви на нову муровану. З різних країн, з якими Львів гендлював, пливло золото, та й саме місто було багатим і побожним. Дах нової святині мав бути гарним і високим – щоби було видно довкола, сповіщаючи далеко поза мури, яким великим є Володар Ізраїлю. І була в столиці краю наречена побожна та добра на ім’я Роза, - як рожа, яка розсилає довкола свій запах, так вона роздавала милостиню між бідняками, її дім був притулком для бідних, нещасливих, голодних. Ще в батьківському домі за доброту її називали Золотою Ружичкою ( die guldene Rojze). Та наречена, яка бачила людський біль і відчувала його, офірувала весь свій маєток на викуп святині. Але костельна влада не хотіла про це й чути. Не допомогли жодні її старання. – Хай сама прийде з грошима, - було останнє слово єпископа. Роза завагалася – вона була гарною і зачаровувала красою. Однак пішла до єпископа і на його пропозицію залишилася в нього, за що він віддав святиню її братам. В громаду прийшла велика радість, з вікон святині довкола полилося світло, яке було видно аж до єпископа. Роза це бачила. Здійснивши місію, вона пішла з життя. А жидівську наречену оплакують донині.

Як будете на тій площі – згадайте легенду, а ще, підійдіть до „Простору синагог” – там є цитати визначних євреїв, що пов’язані зі Львовом. А поруч, біля „Галицької жидівської кнайпи ”Під золотою Розою”, є макет зруйнованої синагоги [2].

Джерела:

1.   Львів: Туристичний путівник/ Загальна редакція Андрія Рудницького. Наукова редакція, авторське упорядкування та макетування Юрія Бірюльова. – Львів: Центр Європи, 1999. – 548с., 975 іл. – Перше видання (с.62 – 63).

2.   Оксана Бойко. Синагоги Львова, Львів: ВНТЛ-Класика, 2008(с. 101).

3.   Юрій Винничук. Галицька кухня. Історія, рецепти та обличчя/ Автор ідеї та керівник проекту: Юрко Назарук, Львів – 2014 (с.354)

Світлини, текст  - Христина КАШЕЦЬКА©

Велосипедом з Брюхович до Крехова

На свято літнього Миколая помандрували до Крехівської святині.

Брюховичі

Маршрут розпочали із Брюхович. Дорога вела мальовничими просторами Розточчя через села: Бірки – Ясниська – Буда – Туричє (Турича) – Дубровиця – Майдан і Фійна.

Церква святого Миколая, поч.XX ст., на території КЗ ЛОР " Навчально - реабілітаційного центру I - II ступенів святого Миколая"

Церква УГКЦ святих Володимира і Ольги у с.Бірки.
Архітектор Микола Рибенчук.

Протягом цілого шляху зустрічались лелеки: у гніздах над людськими оселями, в полях, луках, у небі (бачили, як лелечат вчили літати).

Ми, українці, завжди віримо і знаємо, що лелека щастя приносить!

Відлітає лелека у далекі теплі краї і завжди знаходить дорогу в рідну оселю, приносить на своїх крилах весну людям. А який він добрий сім’янин! Як шанує свою подругу, допомагає їй. Він добрий батько, пильно доглядає своїх пташенят. Вірнішого подружжя, як лелеки, нема. Вони паруються раз і назавжди. Якщо одне з них гине, то друге живе далі самотньо. Вірність найщиріша у лелек.

У с.Дубровиця, завдяки встановленому знаку, дізнались, що знаходимось біля лінії Головного європейського вододілу.

Головний європейський вододіл  - 

лінія, що розділяє басейни європейських річок, одні з яких впадають до Атлантичного океану і морів північної Атлантики, інші — до Середземного моря і морів басейну Середземного моря (а також до Каспійського моря).

Головний європейський вододіл ділить Європейський  континент по всій його довжині на дві частини — умовно північну і умовно південну. Починається вододіл на крайньому південному заході Європи, проходить через Іспанію, Францію, Швейцарію, Австрію (крайній захід), Німеччину, Чехію, Словаччину, Польщу (крайній південний схід), Україну, Білорусь і Росію (європейську частину). На сході Головний європейський вододіл закінчується в Уральських горах.

І ось дістались Крехова.

Зодягнений у маєво лісів,

Задивлений у Крехівську долину

Біліє монастир на тлі віків,

То Бог на землю опустив перлину...

(Петро Шкраб’юк)

Найвизначнішим тут є чоловічий монастир чину св.Василія Великого. Це один з кращих архітектурних ансамблів України оборонного характеру.

Святу обитель оточують давні оборонні мури з вежами.

Комплекс Крехівського монастиря має форму неправильного п'ятикутника: мури, келії, чотири вежі (одна з них – дзвіниця) та в'їзна брама.

Брама Крехівського монастиря збудована 1776 році в бароковому стилі. До неї через оборонний рів перекинуто кам’яний міст.

Історія Крехівського монастиря розпочалася у 1613 році. Саме тоді два ченці Києво-Печерської лаври Йоіл та Сильвестр прийшли на гору Побійну, вирубали у скелі печеру та поселились у ній. Відомо, що землі під будівництво монастиря ченцям подарував великий коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Жолкевський.Поступово збільшувалось число монахів і вони вирішили побудувати храм. Так з'явилася дерев'яна церква святих Петра і Павла, згодом ще дві – Преображення та Святої Трійці. Поряд побудували дзвіницю та монаші келії.Часи були непевні, раз по раз край спустошували татарські набіги, то монастир у 1669 році вирішили перетворити на фортецю. Відомо, наприклад, що через три роки по тому турки обложили монастир, однак здобути твердиню так і не змогли. На території монастиря від ворогів не раз ховалися не лише ченці, а й мешканці довколишніх сіл. Під час тих подій 1672 року ченцям та місцевим мешканцям обороняти Крехівський монастир допомагали козаки під головуванням майбутнього гетьмана Івана Мазепи. Один із ченців пострілом з гармати вбив племінника кримського хана Селім-Герея. Саме убитий очолював тоді турецько - татарський загін. На знак помсти хан віддав наказ спалити монашу обитель і стратити усіх, хто у ній перебуває. Гетьман П. Дорошенко зганьбив монахів, виславши їм строгого листа: цей документ був лише дипломатичним кроком для турків і татар, щоб вберегти святиню від грабунку. Монахи виплатили викуп у сумі 40 тисяч талярів.

Перлиною монастиря є кам'яна церква Преображення Господнього зведена у 1721 - 1737 роках. Архітектором храму був Діонісій Сінкевич, а іконостас розмальовував відомий український художник Василь Петранович.

Ми бачимо чудотворну ікону святого Миколая Чудотворця, архієпископа Мирклійського. Історія появи цього образу в Крехові достеменно не є відомою. хоча, за переказами, її до обителі з Білої Русі приніс засновник монастиря Йоіл. Численні дива та зцілення прославили цю ікону на весь християнський світ. У XVIII столітті її вбрали у срібні та золочені шати. Через багато років вони почали псувати образ Миколая, тож прикраси зняли, і у 2002-2003 рр. відтворили первісне зображення.

Також у церкві є чудотворна ікона Богородиці.

Хоч це ми вже згадували, та ще раз зазначимо, що будівництво мурованих укріплень монастиря (друга пол.XVIIст) вимагала тогочасна ситуація, повֹ’язана з постійними татарськими набігами. Так постають потужні оборонні мури з бійницями та вежами. Територія оточується глибоким ровом та валом.

Північно-східна вежа була з часом переобладнана під дзвіницю з високою бароковою банею.

Дерев'яний храм відбудований у 2002 році. Це церква Покрови Пресвятої Богородиці.

 До Крехова щороку прибуває тисячі прочан. У лісі поруч є Хресна дорога, каплиця та поруч джерело з цілющою водою, печери, про які ми згадували на початку - де жили перші монахи.

 На полі, перед в’їздною брамою, споруджена літня сцена, звідки служаться Літургії, а також відбуваються концерти, духовні зустрічі.

Ми прощаємось із Святинею і вирушаємо додому.Аби урізноманітнити дорогу, навпроти с. Ясниськ звертаємо у напрямку с. Рокитно.

У Рокитно, в центрі села, при дорозі, ми побачили пам’ятку дерев’яної архітектури - церкву Собору Пресвятої Богородиці, зведену 1864 року.

Обабіч є дерев’яна двоярусна квадратова дзвіниця, вкрита пірамідальним дахом.

Біля церкви зустріли місцевого мешканця, представився паном Ярославом, який розповів про давнє городище, яке є над селом; вали, що його оточують, давній хрест, поховання вояків УГА, старий і новий цвинтар. Цікавинкою була інформація (яка не стосується історії)...., що неподалік є болотиста місцевість, де живуть бобри.

Виїхали над Бірками і щасливі прибули до рідних порогів).

Зацікавлених, запрошую  на мої екскурсії рідним краєм.

Мандрували Соломія Василина та Христина Кашецька, дня 22 травня 2020 року Божого.

Текст підготувала Христина Кашецька©

Світлини Соломії Василини та Христини Кашецької©