Найбільше повстання в’язнів в
радянських таборах – 20 000 осіб.
1954 рік.
Степовий табір Кенґір, Казахстан.
Повстання охрестили «40 днів свободи»,
фактично - 42: 16 травня – 26 червня .
15 травня 1954 року, через те, що в’язні
між собою привітались „Христос Воскрес” у Кенґірі вартовий Калімудін випустив
автоматну чергу у колону. Було вбито 13 чоловік, 33 поранено.
Вже наступного дня 60 політичних
в’язнів почали протидію, зруйнувавши паркан між зонами і розгромивши штрафний і
слідчий ізолятор. Табірна влада того ж дня ввела війська у бунтівну зону і знов
були вбиті в’язні. Це не зупинило бунт. 17 травня майже 19 тисяч ув’язнених на
знак протесту відмовились виходити на роботу.
Щодень були вбивства в’язнів, згодом
владою зони був використаний метод – до табору „запустили” 600 „побутовиків” –
кримінальників, які мали „поставити на місце” політичних в’язнів. Та не так
сталося, як гадалося.
Табірна адміністрація часто
використовувала в’язнів, засуджених за кримінальні злочини, для розправи з
непокірними політичними в’язнями. Але коли у таборах опинилися учасники ОУН і
УПА – ситуація докорінно змінилася.
«Бандерівці ввели свої закони: за
крадіжку хлібної пайки – смерть, за знущання над політичними – страта; вбивали
також за доноси і зраду. У Сусуманському таборі спалили барак, де було 200
злодіїв. «Побутовики»-кримінальники говорили: «Всіляких блатних бачили, але
таких, як бандерівські блатні, ще не було», - писав Солженіцин у книзі
«Архіпелаг ГУЛАГ».
Повстанці називали одним із організаторів
та натхненників свого опору – Михайла Сороку, автора слів та музики «Славню Кенгірського повстання»
У гарячих степах Казахстану
Сколихнулися спецлагера,
Розігнулись потомлені спини,
Бо стогнати тепер не пора.
У святому пориві
Розірвались нариви.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.
Впали мури, що нас розділяли,
І зустрілися брат і сестра,
Дочка з батьком, дружина із мужем,
А дівчина стріча юнака.
Перший подих свободи
Об'єднав всі народи.
Ми не будем, не будем рабами,
І не будем носити ярма.
Воєдино всі мови злилися,
Одна віра колише серця,
У тривогах і на барикадах
Дівча разом з плечем юнака.
Наше гасло – свобода
Для усього народа.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.
Братня кров Воркути і Норильська,
Колими, Рудника, Кенґіра
Переповнила чашу насильства
І з'єднала усі лагера.
Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, -
Боротьбу доведем до кінця!
Що не будем, не будем рабами, -
Боротьбу доведем до кінця!
Михайло Сорока був народжений у
1911р., 35 років із своїх 60 провів у сталінських концтаборах. Помер 16 червня 1971 р.
Михайло Сорока за час повстання, за
42 дні, організував хор, який виконував пісні не лише українські, але й інших
народів.
Проте прізвища Сороки у документах
повстання нема: з міркувань конспірації його ім’я не згадувалося у будь-яких
керівних структурах. Усі розуміли, що повстання – це непередбачуваний фінал і
наслідки. Його і не було в спеціальній комісії, він конспіративно керував.
Очевидці згадували, що хоч його прізвище не фігурувало – він усюди був
присутній.
Авторитет Михайла Сороки був
настільки великим серед політв’язнів різних національностей, що до нього
ставилися з глибокою повагою й оберігали.
Згадаймо, хто ще був ключовими,
керівними постатями повстання.Головним керівним органом був
Конспіративний центр. Конспіративний центр представляли
п’ять в’язнів: литовський націоналіст Іонас Кондратас, член
Організації Українських націоналістів Віталій Скірук на
прізвисько «Ус», капелан Української повстанської армії Омелян Суничук,
кавказець Вахаєв, член УПА Герш Келлер (Василь Пендрак) -керував відділом виготовлення зброї для
самозахисту. Саме тому він був засуджений до розстрілу.
Надзвичайний талант під час
повстання виявив український політв'язень Анатолій Кострицький. Він
народився 1927 року у місті Великий Тормак Запорізької області, освіта – сім
класів. За антирадянські політичні переконання був засуджений у 1949 році
воєнним трибуналом Таврійського воєнного округу (статті 58-1 «а» і 182 ч.1 КК
РРФСР) на 25 років ВТТ.
Анатолій Кострицький був чудовим
спеціалістом із радіоелектротехніки. Для повстанців Кенгіру він зробив
радіовузол, мікрофони і динаміки, які поставив на бараках. Коли в червні 1954
року зона була відключена від електромережі, Кострицький створив
міні-електростанцію. Він також встановив телефонний зв'язок між приміщеннями
членів Комісії і штабами повстання, обладнав комутатор, навчив телефоністок. На
прохання Енгельса Слученкова Анатолій Кострицький намалював схему самопалів і
саморобної гранати, а також обладнав майстерню із виготовлення холодної та
вогнепальної зброї.
Ключовим моментом ранку 26 червня
1954 року було саме те, як жінки закрили собою шлях танкам. Але танки не
зупинилися і розчавили біля 700 осіб. Ті, хто вижив згадують місиво з
нутрощами, кров’ю. Згодом табірна влада організувала самоскиди і ті, хто
залишився – вантажили штабелями тіла. Вантажівки виїжджали із зони, а з них
стікала кров. За спогадами очевидців – тіла поховали у степу.
Графічне свідчення учасника повстання Юрія Ференчука. «Кров Кенгіра». 1993.
Завдяки високій
самоорганізації повстанці утримували владу протягом 42 днів, допоки
для придушення протесту не були застосовані зброя і танки. Важливо, що саме дії політв’язнів стали каталізатором
“відлиги”, яка призвела до неминучого розпаду машини терору СРСР. Масові
повстання у таборах поставили під сумнів здатність влади контролювати все і
всюди та спричинили зміни в політичному житті.
Джерела:
Підготувала Христина
КАШЕЦЬКА©
