Казкар. Був собі горобець. І був би собі нічого горобчик, та та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти, де сяде, там і засне і що на очі навернеться,те і з’їсть. Тільки завзятий був до бійки.
Казкар. Одного разу літав він зі своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та знайшли три зернятка. От наш горобчик і каже.
Горобчик. ( наш ) Мої зернятка! Я знайшов!
Казкар. А чужий собі.
Горобчик. ( чужий ) Мої! Мої!
Казкар. І почали битися. Та так б’ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір’я з них летить. Бились, бились, поки потомились, сіли один проти одного, надулися і сидять та вже й забулися, за що була бійка. Коли згадали.
Горобці. ( разом ) А де ж наші зернята?
Казкар. Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка з курчатами квокче та промов ляє. Курка. Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились.
Горобчики. ( разом ) Що ти кажеш?
Курка. Та то я дякую вам, що ви такі дурні! От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатами поснідала вашими зер нятками! Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то може б, з вас і птахи були!
Горобчик. ( чужий ) Вчи своїх дурних курчат розуму,а з мене й мого розуму досить.
( пішов геть )
Горобчик. ( наш ), замислився. А правда – краще бути розум ним. От курка розумна собі наїлася, а я мушу голодний сидіти.
Казкар. Подумав, подумав горобчик, та й став курку просити.
Горобчик. Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!
Курка. Е, ні. Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, он своїх діточок чималенько, поки то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! ( пішла курка )
Горобчик. Ну, що робити? Треба кого іншого питати, бо вже я таке не хочу без розуму жити!
Казкар. Полетів горобчик у гай. Бачить на калині зозуля сидить. От він до неї:
Горобчик. Тітонько, що я вас простиму.Навчіть мене розуму. У вас же нема своїх дітей, а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.
Зозуля. Ку – ку, ку – ку! А я от тобі що скажу. Як у мене сво- го клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не –мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Це не моє діло! А от коли захочеш знати, скільки тобі літ жити, то це я можу тобі сказати. Ку – ку, ку – ку…
Горобчик. Аби ти була жива, а за мене не турбуйся!
Казкар. Полетів він геть, аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив.
Горобчик. ( несміло ).Пане, навчіть мене розуму.Ви ж такі ро зумні.
Бузько. Що,що, що? Тікай – но ти поки живий я вашого бра – та !..
Казкар. Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху. Бачить він сидить на ріллі ґава і сумує.
Горобчик. Дядино, чого ви так зажурилися?
Ґава. Сама не знаю, синочку, сама не знаю.
Горобчик. Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?
Ґава. Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми ро зумна – розумна, то може вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже, Бог з ним!
Горобчик. Прощавайте, дядино!
Ґава. Щасливо.
Казкар. Полетів горобчик до старого дупла. Бачить справді сидить ґава, та тільки спить. Горобчик. Пані! Чи ви спите? Пані! Пані!
Сова. ( кричить, витріщивши очі ) Га? Що? Хто? Горобчик. ( злякано ). Та це я, горобець…
Сова. Горобець? Який горобець? Не бачу! І яка вас лиха година по дневі носить? Оце напасть! І вдень не дають заснути…
Казкар. І сова знов заснула. Горобчик не смів її вдруге будити. Сів на дубі та й почав ждати ночі. Коли це вже стало темніти, прокинулась сова та як заведе…
Сова. Гу – гу – гу! Ти чого тут?
Горобчик. Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут чиджу.
Сова. І чого?
Горобчик. Та чекаю, поки ви встанете…
Сова. Та ж я встала! Ну, чого тобі треба? Чого хочеш?
Горобчик. Я хотів би вас просити, вибачайте ласкаво, чи не 3 могли б ви мене розуму навчити. Адже ви такі мудрі…
Сова. Не на те мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай – но ти, я то я голодна. ( горобчик втікає )
Казкар. Полетів горобчик світ за очі, десь у гущавину захова- вся та там і проспав аж до самого ранку.
Сорока. Че – че – че!
Горобчик. З ким ви, панянко, так розмовляєте?
Сорока. А тобі що до того? Чи ба який цікавий . А хоч би й з тобою!
Горобчик. Та я дуже радий, як зі мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили. Сорока. А навіщо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму ле гше в світі жити, та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутися; ти ось поговори зі мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити. Че – че – че – че…
Горобчик. А бодай тобі заціпило, скрекотухо! Ото глушить! Цур тобі!
Казкар. Зажурився горобчик, поглядає сумно по полю, а там чорний крук ходить, та так поважно.
Горобчик. Навчіть мене розуму! Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.
Крук. ( поважно ). Розум, молодче, по дорозі не валяється.Не Так – то його легко знайти. А я от тобі що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш.От тобі моя наука. А тепер іди: мені ніколи.
Казкар. Полетів горобчик, засмутився. Більше ні в кого розуму не питав. Обридло вже. Посумував трохи, а потім і забув. Не зогледівся як і летечко минуло. Настала осінь з вітрами, дощами, а далі і сніжок став перепадати. Біда горобчикові: холод, голод. От і почав наш горобчик до розуму приходити. Почав до інших придивлятися. Соломку до соломки складає, гніздечко звиває.Горобці стали його поважати, радитися з ним.
Казкар. Перезимував він зиму, а на весну вже став великим і мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою. От виклюнулись гороб’ята – то вже не до гуляння було. А вже що господарний був горобець, то аж сусіди – горобці та знайомі горобчика дивувалися.
Діти. ( разом ) Які ви, пане сусідонько, мудрі!І де ви того розуму навчилися?
Горобчик.Біда навчила!
Казкар. От вам і казочка, а нам бубликів в’язочка.
Немає коментарів:
Дописати коментар